Сійся, родися, жито-пшениця, на щастя, на здоров’я!..
Серед рукописної спадщини Лідії ОРЕЛ (1937-2025), видатного етнографа сучасності, одної з фундаторів Національного музею народної архітектури та побуту України у редакційному портфелі журналу «Пам’ятки України: Історія та культура» є кілька неопублікованих нарисів. Два з них оприлюднюємо тут.
В інтернет-книгарні www.ua-book.house Ви можете замовити прижиттєві видання незабутньої Лідії Григорівни.
Поезія хліборобської праці українців
Із давніх-дався хліб був і лишається головним продуктом харчування, основою життя і матеріального добробуту. Недарма хліб у народі називають святим, а працю хлібороба – однією з найблагородніших.
Тисячолітня землеробська культура створила велику кількість знарядь, різні способи обробітку землі, породила багато обрядів, звичаїв, вірувань.
Хліб і зерно є символами щастя, здоров’я, достатку. Із хлібом у минулому виходили зустрічати весну чи дорогих гостей, ішли до новонародженого, на новосілля, в гості. Зерном, як правило, засівають на Новий рік, обсипають на весіллі молодих тощо.
У всіх слов’ян землеробська культура має багато спільного. Це відбилося, зокрема, і в назвах виробничих процесів та знарядь. Спільнокореневими є слов’янські терміни: рало, серп, коса, жнива, сніп, хліб, жито, пшениця, зажинок, обжинок і т.п.
Тема землі, хліба, хліборобської праці – одна з провідних у нашій художній літературі та мистецтві, в етнографічній та історичній науках. Важливе місце вона займає і в експозиціях краєзнавчих музеїв.
Багато років тому перших відвідувачів прийняв Музей хліба в Переяславі-Хмельницькому. Місцеві краєзнавці на чолі з директором музею просто неба Михайлом Сікорським зібрали понад три тисячі пам’яток хліборобської культури різних епох, серед яких чимало унікальних. Відкрито Музей хліба в Києві, на Подолі, який показує, зокрема, складну еволюцію вирощування зерна та випікання хліба, від найдавніших часів до сьогодення.
На території Національного музею народної архітектури та побуту України була влаштована експозиція «Народна землеробська техніка в минулому». При цьому цікаво спостерігати, як реагують відвідувачі на виставлені експонати. Старші люди, вихідці з села, вдаються до спогадів, розповідають онукам про призначення тих чи інших знарядь, про побут і хліборобську працю. Адже це частка нашої історії, і знайомство з нею виховує почуття любові й поваги до землі, до людей, що вирощують хліб.
Проте для ознайомлення з побутом та культурою минулого недостатньо самих лише експонатів. Незрівнянно більше дає показ їх у дії. Тим-то працівники скансену за участю народних майстрів намагаються показати ті чи інші трудові процеси. У дні народних ремесел тут можна на власні очі побачити працю ткаль, вишивальниць, гончарів, ковалів, а також спостерігати обряди оранки та жнив.
Ой на ранній сівбі женці жнуть,
А на пізній – косарі тнуть.
Упродовж багатьох віків нелегку працю українських хліборобів скрашували календарні обряди та народні звичаї. Великий інтерес сьогодні викликає весняна обрядовість, у якій відбито давні погляди людей на світ, природу, а марновірство тісно переплітається з нагромадженим століттями практичним досвідом.
Думою про майбутній урожай селяни жили увесь рік. Задовго до оранки та сівби лагодили реманент, очищали зерно, вивозили гній на поле. Вже у новорічних щедрівках лунали побажання доброго врожаю, і колядники засівали у хаті зерном:
Сійся, родися, жито-пшениця,
На щастя, на здоров’я, на Новий рік,
Щоб Вам родило краще, ніж торік!
Зварену на Різдво кутю ставили в хаті на почесному місці (на покуті), підстеливши під горщик сіно. Часом за святковою вечерею ложку куті підкидали: скільки зерен приставало до стелі, стільки за повір’ям, може уродити кіп пшениці. Подекуди на покуті ставили й обжинок (останній сніп). На волинському Поліссі напередодні Нового року ловили і спалювали горобців, а попіл разом із посівним зерном потім кидали в землю – щоб не було хвороби на хліб.
У середині посту перед Великоднем у деяких місцевостях пекли пшеничні хрести, у які клали монету – щоб краще родила пшениця. Частину випеченого з’їдали, а решту брали під час сівби в поле. Тричі обійшовши лан, хрести розламували – у чиєму шматку знаходилася монета, той починав сіяти. Іноді першого дня оранки хрестами годували худобу. У деяких місцевостях обряд зустрічі весни супроводжується спаленням солом’яного опудала, що символізувало кінець зими.
Як тільки сходив сніг, на околицю села виходила молодь закликати весну. Із собою брали випечені з тіста «жайворонки», «лелеки», «перепілки». Щоб швидше прогнати зиму і закликати тепло імітували процес висівання зерна, косіння хліба. Ось одна з веснянок, записаних у селі Сварицевичах Дубровицького району на Рівненщиині.
Збирайтеся, дівки, молодиці,
Будемо скакати, зиму проганяти!
Іди, зима, до Бучина,
Бо вже ти нам надокучила.
Іди, зима, до Столина,
Уже ти в нас простояла.
Іди, зима, під піч, під піч,
А літечко – на покуть.
А дівочкам – на двір грати,
А старим бабам по кийочку,
А молодичкам по станочку...
Важливе місце в народному весняному календарі займало свято Юрія, покровителя землі, худоби (23 квітня, 6 травня). Цього дня до схід сонця хлібороби вперше оглядали озимину. Святково вдягнені (але босі) вони мовчки йшли з різних кутків села, зустрічних вітали лише кивком голови. У кожному гурті чоловік (здебільшого батько) ніс на рушнику хліб-сіль, жінка (мати) – у кошику прикриті рушником пироги, ковбасу, крашанки. На полі розстеляли скатертину, розкладали принесене, а з хлібом тричі обходили лан.
За народним повір’ям, святий Юрій відмикав землю (небо), відроджував рослинність, доглядав худобу, пас звірів, допомагав бідним. Святий Юрій по полю ходить, – хліб, жито родить, каже народна приказка. Святі Микола, Петро, Ілля також доглядали посіви. На Юрія до схід сонця жінки садили гарбузи. До цього свята худоба вільно ходила по полю, з’їдала посіви, щоб озимина кущилась і краще росла.
А ще на Юрія вмивалися росою, щоб зцілитися, стати вродливішими. У багатьох місцевостях відомий звичай качатися на Юрія по росі.
Також росою протирали болючі місця на тілі, скроплювали голови дітям. При цьому примовляли: «З роси Вам!», «Щоб я весь в росі був, як вся земля!». Росу як ліки брали із собою в дорогу чумаки.
Якщо Великдень минав був до Юрія, то чоловіки йшли оглядати поле з шишкою (від паски) і там її з’їдали. У зелене жито клали крашанки та пироги – коли ж жито покривало їх, сподівалися на добрий урожай. А ще присідали і дивилися поперед себе: якщо жито чи пшениця проглядається поміж грудками – буде хліб.
У деяких місцевостях, оглядаючи поле, виконували так звані царинні пісні:
Зароди, Боже, гори й долини,
Гори й долини, наші царини!
Подекуди на вшестя (Вознесіння) у поле йшли цілими сім’ями. Так само по-святковому обідали, а ввечері виносили їжу на вигін, де селяни пригощали один одного, співали.
У народі побутувало багато повір’їв, пов’язаних із майбутнім урожаєм: заспіває соловей раніше зозулі – буде гарне літо, зозуля закує раніше – не на добро, загримить грім на голе дерево – неврожай, на Благовіщення (26 березня, 7 квітня) – тепле літо, летять журавлі або гуси високо – тепла весна, низько – холодна, багато хрущів – гарний урожай проса і гречки, «котики» на вершечку осики – добрий урожай ярини. Теплий апріль, холодний май – буде жито як гай, говорили в народі.
Особливого значення надавали вперше почутому грому, вважаючи, що його, а також блискавку і град викликають духи. Тому під час грози їх відлякували – викидали надвір кочерги, дерев’яні лопати, якими саджали хліб у піч, спалювали громничні свічки, освячені в церкві. На рівненському Поліссі за першого громового удару найстарший із чоловіків перекидав через хату зі сходу на захід одну з освячених на Великдень крашанок, а на підвіконня ставили в кухлі воду, хліб-сіль. Коли ж випадав град, то крижинку розкушували.
Заорювання і засів проводили урочисто. Першого дня в поле виходили у святкових білих сорочках, але ще не працювали. Початок і кінець оранки та сівби супроводжувався багатим родинним обідом – щоб і врожай був багатий. Якщо їхали вперше сіяти, то по дорозі тричі їли, щоб уродили розкішні колоски.
Підготовка до сівби починалася з половини березня, а сівба – після Благовіщення. Практичний досвід підказував хліборобам, що весняна волога сприятливо впливає на схожість зерна, а тому вони намагалися сіяти якомога раніше:
Ой рання сівба урожайна,
А пізня сівба – неврожайна,
Ой на раннії – женці жнуть,
А на пізнії – косарі тнуть.
Ой на раннії – пшениця,
А на пізнії – мітниця.
На раннії – пшениця, як вода,
А на пізнії – кукіль, лобода.
Велике сподівання хлібороби покладали на травневі дощі: як випадуть у маю три дощі добрих, то дадуть хліба на три годи; кидай мене в грязь, то будеш ти князь; топчи мене в болото, то буду, як золото; але: до Миколи не сій гречки, не стрижи овечки (бо до 9 травня ще може бути мороз).
З’явилися комарі – сіяли яре жито, прилітали ластівки – просо, заспівав одуд – сіяли горох, зозуля – льон, горлиця – коноплі. Вважали, що починати цю роботу добре, коли місяць уповні, бо молодик начебто затримує ріст і дозрівання збіжжя. Найкраще сіяти у вівторок (ячмінь і овес), четвер (жито), п’ятницю (пшеницю), суботу (гречку).
На правобережному Поліссі сівачі брали довгу дерев’яну трубу (різновид трембіти), виходили з хат і трубили – «щоб трубило жито», тобто добре росло, – і так щовечора, поки не обсіються.
Закінчення весняно-польових робіт у деяких місцевостях західного Полісся оспівували під час «водіння Куста» (на Трійцю).
Пресвятая Тройця, пресвятая Богородице,
Посіяла льон – нехай зародиться,
Посіяла льон при зеленій дуброві,
Нехай зародиться хоч для моєї чорноброви.
Із розвитком науки роль цих обрядів поступово звужувалася. Вже наприкінці XIX століття деякі з них втратили своє первісне значення і перетворилися на весняні забави сільської молоді.
Уже мені надокучило по полю,
Візьми мене, господарю, в стодолу.
...Зранку в суботу та неділю на житній лан виходять групами женці із серпами та граблями – всі в білих полотняних сорочках, а жінки з підтиканими вишиваними подолами, пов’язані білими хусточками, а за ними чоловіки в солом’яних брилях із косами. Поруч їде запряжений віз, який везе дерев’яне барило з водою, великий казан для кулешу. Над полем зринає розлога гуртова пісня:
За нашою слободою росте жито з лободою.
Ой там Галя жито жала, в правій руці серп держала,
В правій руці серп держала, а лівою підбирала...
Прості, невибагливі слова, а скільки в них любові до землі, поваги до нелегкої хліборобської праці.
За давнім звичаєм, женці з хлібом на рушнику підходять до житнього поля і урочисто зжинають перші стебла, перев’язуючи їх стрічкою. Зажинкові належить стояти до кінця жнив на покуті у світлиці.
І ось уже женці зайняли лан з одного боку, косарі – з іншого, закипіла робота. Тільки видно здалеку, як серед колосся біліють хусточки, чути, як дзвенять коси, і на стерні один за одним виростають полукіпки. За косарями жінки в’яжуть тугі перевесла цурками, інші зносять снопи, складають їх у півкопи, звозять у стіжок до двору. А дівчатка у вінках із голубих волошок підносять воду стомленим косарям і женцям.
Нарешті прийшла обідня пора, можна й перепочити. Під копою та біля воза розстеляють білі скатертини, у великому дерев’яному ковші ставлять пахучий польовий куліш. До гурту жінок із піснею йдуть косарі:
Ой чиє то сіно лежить на покосах,
Чия то дівчина розпустила, коси?
Козакове сіно лежить на покосах,
Козакова дівчина розпустила коси.
Мати ж моя, мати, що маю діяти:
Вже й літа минають, а я нежонатий.
Вже й літа минають, а я нежонатий.
Насіяв пшениці – нема з ким збирати.
Жінки у відповідь співають своєї:
Ой літає соколонько по полю
Та й збирає челядоньку додому.
Іди, іди, челядонько, додому,
Вигуляла все літечко по полю.
Вигуляла все літечко ще й жнива,
Заболіла голівонька ще й спина.
По обіді всі знову беруться до роботи. Полукіпки звозять на тік, почалася молотьба. Усе більше дає знати втома, і мимоволі спливають у пам’яті давні жниварські пісні:
Котився снопочок з поля,
Просився женчичок додому:
– Візьміть мене, женчики, додому
Положіть мене в стодолу!
Я в стодолоньці погощу,
Та й на нивоньку знов піду…
Яка радість охоплювала українців, коли на ниві не залишалося хліба і можна було нарешті вільно зітхнути й відпочити! На завершення роботи женці перев’язували стрічкою і прикрашали квітами жмут невижатих стеблин, землю довкола цієї «бороди» старанно прополювали, зорювали серпами і засівали вим’ятим зерном, щоб повернути їй затрачену силу. А поруч клали окраєць хліба і дрібок солі:
На тобі, борідонько, хліба-солі,
Гуляй, гуляй, борідонько, по полі!
Тут же з колосків звивали обжинковий вінок, прикрашений квітами – символ успішного завершення жнив. Бувало, що виплітали з колосся ще й обжинкову «квітку». Вінок одягали на найкращу дівчину (княгиню) і з піснями рушали до двору господаря. Із собою несли також останній сніп (обжинок), перев'язаний стрічкою.
Наше село веселе – ми віночка несемо,
Не з золота – з яриці, з озимої пшениці.
А господар зустрічав женців біля воріт із хлібом-сіллю, щедро частував їх і викупляв вінок.
Котився вінок з лану та й попід саму браму.
З-під брами й у світлицю, на білі паляниці:
Господар молоденький, під ним кінь вороненький,
По подвір’ячку грає, женчиків виглядає.
Вийди, господарю, з хати, женчиків привітати!
Обжинок, освятивши разом з яблуками на Спаса, зберігали в хаті або коморі до початку осінньої сівби. Із нього робили вінок для батьків, у котрих одружувалась остання дитина (відповідно, із зажинка сплітали вінок батькам, у яких одружувалась перша дитина). Згодом обжинкове зерно першим кидали у землю під час сівби або домішували до посівного.
Подекуди на різдвяні свята обжинок приносили з комори і ставили у хаті на покуті. Часом обжинковий вінок клали на столі на хлібину або ж вішали на кілок чи під сволоком. Глибока шана святому хлібу була в усій Україні.
Снопи у полі складали в стіжки або в скирти, звозили на тік чи в клуню. На Чернігівщині та Волині будували ще й осеті, подібні до овинів. У гірських районах Карпат снопи для провітрювання виставляли на пристрій із трьох жердин.
Молотили збіжжя здебільшого ціпом, а заможні господарі – кам’яним котком (гарманом), запряженим кіньми чи волами. На півдні України застосовували дикані – широкі важкі дошки з набитими знизу крем’яними зубцями. В них впрягали волів або коней, які волочили їх по току.
Віяли зерно з коробок, ночовок, дерев’яними лопатами (шухлями). При потребі пропускали його через решето. Здавна були поширені віялки з ручним приводом.
Мололи у водяних млинах, вітряках та домашніх жорнах, крупу дерли у крупорушках та товкли в ступах. Зберігали зерно і борошно в засіках комор, у кайдубах, боднях, плетених козубах, мішках тощо.
Подекуди й сьогодні на присадибних ділянках сіють жито. Його значення в господарстві допоміжне: зерном годують худобу, околотами лагодять солом’яні покрівлі. Розкидані поміж городами житні нивки доводиться жати та обмолочувати, як колись, вручну. Певно, це і обумовило збереження, принаймні, часткове в побуті традиційних жниварських обрядів.
Водночас із давніми звичаями у деяких селах урочисто влаштовували свято «День снопа». Цього дня чоловіки-механізатори привозили із поля останній заквітчаний сніп і дарували його голові колгоспу, доповідали про закінчення жнив. Пізніше, після закінчення всіх осінньо-польових робіт, в деяких селах влаштовували ще й масові свята врожаю, які супроводжувалися урочистим нагородженням передовиків виробництва, святковим концертом і розвагами.
Святкування жнив щороку проводиться в Національному музеї народної архітектури та побуту України.
Ми торкнулися лише невеликої частки обрядів та пісень, пов’язаних із хліборобською працею. Охопити їх водночас неможливо, адже кожна місцевість мала свої звичаї. Спільним для них є те, що народ не просто шанував хліборобську працю – він її опоетизовував. Таке ставлення закладене у світогляді селянина, в етичних принципах виховання поколінь. Із цієї нагоди будуть доречні слова видатного українського кінорежисера і письменника Олександра Довженка до сучасників: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті!».
Хліб у нашому домі
Із давніх-давен хліб у великій пошані в українського народу. Подивіться одинадцятитомний «Словник української мови» і Ви побачите як багато значень має слово «хліб». Шанобливе ставлення до нього підкреслюють і народні прислів’я: без хліба суха бесіда, хліб усьому голова тощо.
Раніше в Україні на щодень пекли житній хліб. Якщо борошна до нового врожаю не вистачало, домішували висівки, товчену картоплю, гарбузу, суху лободу. Вчиняли його на заквасці, місили у дерев’яній діжі. Випікання хліба мало свої правила і було, по суті, цілим ритуалом. Порожню діжу, завжди прикриту рушником, ставили на покуті. Хліб у кожній хаті обов’язково лежав на столі накритий рушником, а біля нього стояла сіль.
У неділю і свята з житнього або пшеничного борошна пекли пампушки, пиріжки з сиром, маком, картоплею, капустою, ягодами, із прісного тіста випікали коржі та млинці.
Їжею і окрасою був хліб на різних святах і в обрядах. Дотепер жодне весілля не обходиться без короваю, а до нього випікають ще шишки, калачі, дивень та лежень.
Готування та частування весільних гостей короваєм належить до найбільш поетичних дійств народного весілля. Пекти його запрошували жінок, у сім’ях яких була злагода. На корж клали тісто у формі хлібини, на ній наліплювали шишки, птахів, в найбільшу шишку втикали свічки, запалювали їх і саджали коровай у піч.
На весіллі староста зрізав верхівку короваю й підносив на тарілці молодим. Дітям дарували шишки. Оздоблення короваю качечками, голубками, галузками уособлювало побажання продовження роду, щасливого подружнього життя, достатку тощо.
Із хлібом ідуть на родини, поминальний обід.
Обрядовим є хліб і в різдвяні свята. Обов’язково печуть пироги, їх дають колядникам, щедрівникам, несуть разом із кутею родичам. На Волинському Поліссі, як різдвяні гостинці дітям, випікають калачики, а на Полтавщині – пряники у формі вершників, панянок.
Коли дивишся на цих рожевих коників, панянок, згадуєш і своє дитинство. У важкі повоєнні роки матері наші приносили такі гостинці з базару. Це було справжнє свято для малечі...
Для кожної сімейної чи громадської події пряники мали свій малюнок, свій символ. Наприклад, на весілля у селах Зіньківського району Полтавської області випікали їх із зображенням сонця, зірок, квітів, дерев.
Витиснені дошкою пряники-медяники й нині печуть на весілля у формі баранців та коників – запрошують гостей.
В Опішні та довколишніх селах пряники нерідко можна бачити у хатах як прикрасу. На комині, у миснику чи на підвіконні стоять вони розмальовані, привертаючи увагу і викликаючи добру усмішку в кожного, хто зайде до хати.
Із хлібом на вишитому рушнику ішли навесні оглядати поле, сіяти, а потім – жати. Випікали й балабушки, які годилося давати худобі та класти у засіки із зерном, щоб накликати кращий урожай. 9 березня, в день повернення птахів із теплих країв, випікали «сорок», «жайворонків» і давали їх дітям, які виходили на околицю села кликати весну, вітати її прихід (заклички). Із хлібом-сіллю ми нині зустрічаємо і проводжаємо гостей, підносимо його ювілярам.
Та хочеться, щоб хоч до свят наша хлібопекарська промисловість проявляла більше творчої ініціативи і випікала до хліба ще й різноманітне печиво за рецептами народної кулінарії. Його охоче купували б до святкового столу, на гостинець дітям, а наші гості ще і як сувенір з України.
Лідія ОРЕЛ,
етнограф, заслужений працівник культури України
Світлина: Лідія Орел (друга справа) з колегами в Національному музеї народної архітектури та побуту України
